ЛИТЕРАТУРНЫЙ ЖУРНАЛ ФАНТАСТИКИ
Гарду не хотілося розплющувати очі. Приємна млість вперше за довгий час відвідала його занепокоєне тіло та розум. Гарду пригадалося, що сьогодні його знов і знов будуть подовгу діставати запитаннями, й від цього ставало не по собі. Все-таки, наскільки безглуздо він попався, а жага крові знову буде солодко бентежити його свідомість. Гард насилу розплющив очі – і вже не міг їх заплющити від подиву!
Він лежав на просторому ліжку, а поруч спала така вродлива дівчина, про яку можна тільки мріяти. На столі стояло його улюблене віскі та першокласна їжа. Гард нечутно підвівся і підійшов до вікна, що виходило на мальовничу гірську місцевість. Внизу стояв його автомобіль. Будинок був саме таким, про який Гард мріяв завжди. Покопирсавшись у кишені недбало кинутого дорогого піджака, він витягнув портмоне з документами на своє ім’я, солідною пачкою грошей і купою кредитних карток.
Моментально звідкілясь у пам’яті спливла сіра одиночна камера з жорстким ліжком, холодним залізним унітазом і умивальником. Тьмяне електричне сяйво заміняло світло вікна, відсутнього в камері смертників. Гард замотав головою, і видіння щезло.
Він стояв у розкішний кімнаті з казково гарною дівчиною у ліжку і розгублено дивився на своє перелякане відображення у величезному дзеркалі на стіні. За годину блукань неосяжним помешканням Гард остаточно переконався, що кошмарний сон – це лише кошмарний сон, не більше.
Він повернувся до ліжка і подивився на дівчину. Вона була настільки прекрасною, що Гарду нехай лише на мить, але чомусь стало її шкода. Та тільки на мить – бо далі розум поглинула непереборна, немов цунамі, жага крові. Нечутно підкравшись, він м’яко поклав свої пальці на горло дівчини і почав повільно, з насолодою стискати їх. Давлячись від насолоди слиною, Гард вже уявляв, як майже до смерті придушить дівчину, щоб потім довго й ретельно краяти її тіло, насолоджуючись муками вмираючої від нестерпного болю. Гард сильніше стиснув руки…
В 2012 году в киевском издательстве Радуга вышел роман-фантасмагория Андрея Дмитрука «Смертеплаватели». Подробнее о нем вы можете узнать из интервью, которое писатель дал ЛАВКЕ ЧУДЕС. А здесь мы предлагаем вам главы из романа, которые Андрей Всеволодович любезно предоставил нам для публикации.
ГЛАВЫ ИЗ РОМАНА
Большой Киев, 2178 — 2180 годы
Влюбиться можно и ненавидя.
Фёдор Достоевский
Через пять лет после окончания юридической школы. Я — дипломированный законовед, редактор-ведущий правоведческой хроники домоградскоготелевита. Бывают у меня связи с женщинами, даже изрядные увлечения, — в них ли суть?.. Со своей королевской осанкой, предельно близкая и недостижимая, за всеми моими «любвями» маячит Кристина. Когда мы сидим у нее вдвоём и она спокойно говорит мне что-нибудь вроде: «Надо бы на биокоррекцию, а то что-то стала часто бегать пи-пи», — понимаю, что и через сто лет не посмотрит она на меня влюблёнными глазами…
Её интимная жизнь от меня полностью скрыта. Замуж, как и большинство её сверстниц, Крис не торопится, откладывает до тридцати, а то и до сорока; романы ни с кем явно не крутит, — но я необъяснимым образом знаю, что у неё кто-то есть. Серьёзный, постоянный.
– Шановні колеги, вітаю вас із наступаючим 2036 роком! Нехай він принесе нам нові успіхи! – стримано привітав гостей і ділових партнерів президент корпорації «Амброзія» Гільберт Тонненгайм.
Присутні підняли келихи і якось несміливо піднесли до губ, переживаючи в цю мить сотні відтінків найрізноманітніших почуттів, що нуртували поміж полюсами притлумленої тривоги і шаленого захоплення. І якщо захоплення пояснювалося тим, що вино було справжнім, без літери «М» на етикетці пляшки, то тривога нібито підстав не мала, адже перед початком новорічного бенкету всі уважно переглянули курси валют – тайлер упевнено лідирував і значно випереджав юань та ієну.
Вино було кислуватим і не надто приємним на смак, проте ніхто з гостей цього не помічав, адже воно було природнім.
Гільберт Тонненгайм з наповненим келихом обходив групки гостей, як і належить президентові корпорації на такому великому корпоративі. Коли ж почалася культурна програма, звідкись виринув зануда-секретар, для якого свято було лише не надто приємним продовженням роботи. Секретар, нічого не повідомляючи, обережно, але міцно взяв шефа за лікоть і вивів у коридор.
— Ну что берешь? — плюгавый презрительно скосил единственный глаз на Грегора и снисходительно ухмыльнулся.
— Дороговато, — неуверенно промямлил Грегор, понимая, что уже проиграл.
— Не хочешь — не бери! — буркнул плюгавый и сделал вид, будто собирается уходить.
— Куда же вы?! — испуганно воскликнул Грегор, зябко кутаясь в плащ, несмотря на, что вечер был теплый и даже душноватый, как перед грозой. — Ну, что вы в самом деле… Я… я согласен.
— Тогда гони сто двадцать монет!
