ДЕНЬ ОСТАННІЙ І ПЕРШИЙ (Тала Владмірова)

Использована работа Инессы Кирьяновой

Сонце розплавленою краплиною заліза тремтить у бляклому небі. Вітер степу. Пахощі пропеченої ковили та полину. Нікого навкруги. Благодать!

І знову – втретє за ранок! – насмішкувате шепотіння над вухом:

– Агов, відьмо! Сьогодні – твій останній день.

– Не глуха, – не стримую злості, хоч і розумію, що робота в нього така: тричі сповіщати про волю богів.

– То що ж? – у голосі невидимого – радість: нарешті я заговорила.

– Що «то що ж»?

– Каятися будеш?

– У чому?

Важке зітхання підозріло схоже на справжнє: мабуть, і за все століття служби нечасто зустрінеш таких недотеп.

– Ти ж природжена відьма, так?

– Припустимо.

– Припускає вона! Твій обов’язок – допомагати людям, лікувати їх, радити, як краще чинити. А ти?! Не дочекавшись посвяти, чкурнула вглиб степу. Самітницею вирішила стати, чи що? Для чого милосердні боги у твій рід іскру Сили пустили?!

– А я їх прохала?

Пауза. Щось боги не поспішають цілити у відступницю вогненною стрілою. У цьому питанні вони ощадливі, стріли бережуть – я ще у дитинстві переконалася.

Голос, не дочекавшись негайної кари, знову береться за своє:

– Не прохала вона! А бабцю, коли та вмирала, хто за руку тримав? Чи не знала, як у вашому роді Сила передається?

– Знала, – без особливої радості визнаю очевидне. Не репетувати ж на весь степ, що тоді не могла інакше, що більше не було кому, що в таку мить не відмовляють?.. От і роби після цього добрі справи! Мовчу й непомітно косую вбік далекого селища: там, на обрії – стовп диму. Що там у них, у колишніх сусідів? Гульбище влаштували? Пожежу гасять?

– А як знала, то треба старших слухати, – не вщухає співрозмовник. – Он інші свій обов’язок виконують, а декому важче ніж тобі: сама знаєш, нова релігія, справжні боги під забороною. Дехто й на вогнище потрапив, а ти…

– Мені й так спекотно, – відмахуюся я. Дим над селищем застеляє півнеба. Та що там діється? Зрештою, що би там не було, це не моя справа.

– А потім вони потраплять до вирію, а от на тебе вже в пеклі чекають!

– Та не піду я туди! – от причепився, гірше ніж колись родичі! А тут ще цей дим…

– Та хто тебе питати буде?!

– Чи не сам казав: я – природжена відьма. Отже? Отже, не можу я вмерти, поки хоч-кому свою Силу не передам. А кому її тут, на самоті, передаси?

– Так вона у тебе все одно пропадає! Пилом припадає у найдальшому закутку душі.

– Але й не заважає. Просто я чаклувати не прагну. У місцевих відьом така собі таємна домовленість із князем: ми людей не чіпаємо, вони роблять вигляд, що чаклунок просто немає. І всі задоволені.

– Домовленість домовленістю, а інші крадькома…

– А я не хочу крадькома!

– Добре, – у голосі вісника вчувається погроза. – Вмерти ти, припустимо, не можеш, а от почати вмирати – хоч зараз. А це і боляче, й огидно. Так що дивись, аби в пекло не попроситися…

– Авжеж, там незрівнянно краще. І взагалі, ти ж – посланець богів! Що це за розмова така в нас: де стовп вогненного світла? Де гучний, немов грім, голос, де проникливі слова, такі, що ледь почуєш – і впадеш, вражений, на коліна?

– Так-таки й упадеш? – відверто сумнівається співрозмовник. – З місця не сходячи? Так запраглося на вогняний стовп помилуватися?

– Та якось не дуже, – земля під ногами тверда, просушена щедрим літнім сонцем – боляче це, з розмаху на коліна, не сходячи з місця. Можна й без вогненного стовпа потерпіти… І що там у них сталося?! – виривається в мене аж проти волі: скільки не переконуй себе, що на свято в селищі можуть розкласти чималі вогнища, але не настільки ж! На таке і хмизу з усього степу не зібрати.

Pages: 1 2 3 4