ЛИТЕРАТУРНЫЙ ЖУРНАЛ ФАНТАСТИКИ
Get Adobe Flash player

Ледь всміхнувшись невисловленим благанням зустрічної, відьма переводить погляд на переслідувачів, зосереджено супиться – і передній кінь спотикається, непевно, боком розвертається і валиться під ноги іншим вершникам. Лютий лемент незрозумілою мовою, хижий спів стріли. Не влучили! Посвист аркана. Дівчина пильно дивиться на смертоносну петлю, й та, не долетівши, падає біля її ніг. Часу на зволікання більше немає, і вона кидається навздогін незнайомці, відчуваючи легку слабкість і навіщось повторюючи подумки: «От і роби після цього добрі справи…»

Ще стріла. І досвідченій чаклунці не під силу відвести від мети зброю, стоячи до неї спиною. А якщо під час втечі, та ще коли твій ворог – кращий стрілець у загоні… Однаково серце вкололо почуття провини, коли супутниця впала, спіткнувшись востаннє, прикривши своїм тілом доню й видихнувши залишком повітря:

– Зореньку… у балку… уже скоро… ліворуч…

– Добре, – ривком висмикнувши дівчинку з-під тіла, що стало раптом кам’яно-важким, не витрачаючи часу на непотрібні прощання, відьма кинулася до рятівної балки, яку до того старанно обходила у своїх мандрівках. Звідти вже стали вискакувати лучники, хтось викрикував нерозбірливі поради втікачам. Переслідувачі, ледь протверезівши від азарту погоні, зрозуміли, що перевага не на їхньому боці. І поспішили повернути коней, пославши наостанок кілька стріл у непокірну здобич.

 

***

Хай йому… Я навіть не думала, що смерть – це так боляче. Й образливо – отак, від останньої чи не навмання випущеної стріли… І часу раптом зовсім не стало, навіть на помсту – нехай вже мстять воїни. Що ж ти, Зореславо? Знайшла час плакати… Велике дівча, а не розумієш, що тобі потрібно бігти до балки: там у сторожів селище, там жінки, там тебе прихистять і врятують. А тут ще безглузда смерть… Біжи, дурненька! Дівчинка застигла на місці, й її супутниця з останніх сил злегка стисла худеньку дитячу ручку й відважила легкий ляпас, прагнучи привести її до тями. Крізь дитячий страх в очах малої майнув паросток прадавньої мудрості, і вона помчала до балки, пригинаючись на ходу, немов знаючи, як можна укритися від випадкової стріли.

Хтось кинувся їй назустріч, прикрив щитом. Хтось із молоді, розраховуючи на легку похідну кольчугу й везіння, дістався до розпростертої дівчини. У неї вистачило сили перевернутися, і тепер у широко розкритих сірих очах відбивалося сонце…
От ти яка, смерте! Я – в кожній краплі сонця, у шелесті вітерцю, у кожній пір’їнці птаха. А що, добре. І вже точно не страшно.

– Ти б не захоплювалася: нам час.

Знову посланець?!

– Куди це?

– До вирію. Все, як домовлялися: заслужила – одержуй нагороду.

– Отже, заслужила? Не буде мене ні у твоєму вирію, ні у твоєму пеклі.

– Чи хто тебе питатиме, дівчинко?

– А тебе? – птахом, сонячним променем, вітром я ковзаю над степом.

Варта з балки прочісує всі підходи до застави. Один із воїнів натрапляє на мертву породіллю. Як тільки вона в такому стані змогла забратися так далеко? Та не це важливо. Немовля – крихітна дівчинка – виглядає мертвою. Та коли її кілька разів струсонули, пролунав писк, на диво пронизливий, як для такого маля.

А ви б що робили, коли вас силою втиснули до крихітного тільця, а потім трусили щосили?!

– Бач, дзвінкоголоса. Ще одна майбутня мати. А ту дівку шкода: померла, рятуючи чужу дитину.

– Звідки ти взяв, що чужу?

– Звідти й взяв. Згадай: це ж була та відьма, яка в степу блукала.

– А казали, що вона – божевільна, а от дивись, заради чужої дитини себе не пожаліла.

У плачі немовляти вчувається справжня лють. Одна із тих жінок, які обступили, втішаючи, заплакану Зореславу, кинулася додому, промовляючи щось про свіженьке молочко для зголоднілого малятка. Інша підхопила дівчинку на руки, намагаючись заколисати, і втрутилася до розмови.

– Мало що кажуть. Ваша відьма заслужила, щоб її поховали по-людськи, а князеві, як приїде, краще про це взагалі не згадувати: підібрали двох сиріток, старші втікачки загинули – і все, а то мало що може трапитися…

– Може, цю, меншеньку, на честь тої відьми назвати? Однак після охрестити. Хто там тепер родове ім’я запитує…

– Як її хоч звали?

Поделиться в соц. сетях

Share to Facebook
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Pages: 1 2 3 4

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>