ЛИТЕРАТУРНЫЙ ЖУРНАЛ ФАНТАСТИКИ
Get Adobe Flash player

Відтак я не лише усвідомлюю, але й радію з етимологічних і семантичних зв’язків фантазії та фантастичного: зв’язків із образами речей, які не просто «реально не присутні», а які ледве чи й удасться взагалі знайти в нашому первинному світі, – чи то пак більшість людей гадає, що їх тут годі знайти. Проте, визнаючи це, я не даю згоди на зневажливий тон. Те, що образи творено за подобою речей, не належних до первинного світу (якщо таке взагалі можливо), – не вада, а перевага. Фантазія (в цьому сенсі) є, вважаю, не нижчою, а вищою формою Мистецтва, далебі майже чистою його формою, а відтак (коли її вдається досягти) – формою найпереконливішою.

Толкієн далі стверджує, що попри чимало хибних уявлень про фантазію, вона є значно складнішим мистецтвом, аніж нон-фікшн, адже потребує створення ретельно продуманого і глибокого світу, який не спирався б на костур реальності:

Фантазію… важко довести до кінця. Фантазія, думаю, може бути не менш, а більш субтворчою: хай там як, а на практиці зясовується, що витворити «внутрішню щільність реальності» тим важче, що більше несхожими на дійсну організацію Первинного Світу є образи та реорганізації первинного матеріалу. Цей вид «реальності» легше створити з допомогою дещо «поміркованішого» матеріалу. Відтав Фантазія аж надто часто залишається без розвитку; її використовують і використовували нерозважно, чи лише напівсерйозно, чи просто задля оздоби: вона проводжує бути лише «химерною». Кожен, хто успадкував фантастичний засіб людської мови, може сказати зелене сонце. Багато хто здатен його уявити чи зобразити. Проте цього замало – хоч і цей образ може виявитися значно переконливішим, аніж безліч «мініатюрок» та «життєвих інтерпретацій», які отримують літературні нагороди.

На створення Вторинного Світу, де зелене сонце стає вірогідним і породжуватиме Вторинну Віру, піде, напевно, чимало праці та думок, та його створення вимагатиме особливого вміння, чогось на кшталт ельфійської майстерності. Мало хто наважується братися за такі складні завдання. Проте, коли за них таки беруться і бодай якось завершують, тоді ми маємо рідкісне мистецьке звершення – справжнє розповідне мистецтво, витворення розповіді в первинний і найдієвіший спосіб.

Толкієн наводить цікавий приклад стосунку фантазії і драми, подібного до сполуки води з олією, і навіть пускає шпильку вбік Славетного Барда – Шекспіра: 

У людському мистецтві Фантазію найкраще вдається передати словами, справжньою літературою. У малярстві, наприклад, утілити видимий образ фантастичного технічно аж надто легко: рука зазвичай рухається швидше за думку, випереджає її. Відтак досить часто на поверхню виринає щось пусте і хворобливе. Шкода, що Драму – мистецтво, засадничо відмінне від Літератури, – зазвичай розглядають разом із нею або як її відгалуження. До інших нещасть ми можемо віднести також знецінення Фантазії. Адже це знецінення почасти є наслідком природного прагнення критиків прославляти ті форми літератури чи «уяви», яким – через вроджені вподобання або навчання – вони самі надають перевагу. А критика у країні, яка породила таку величну Драму і яка володіє творами Вільяма Шекспіра, схильна до надмірного драматизму. Та Драма, як і слід було сподіватися, вороже налаштована до Фантазії. Фантазія, навіть найпростіша, ледве чи колись досягне успіху в Драмі, якщо показати її належно: зіграти видимо та чутно. Фантастичні подоби не вдається підробити. Люди, переодягнені тваринами, котрі розмовляють, згодяться для буфонади чи пародії, та вони не відтворять Фантазії.

[…] Коли читаєш «Макбета», відьом іще можна терпіти: в тексті вони виконують наративну функцію і натякають на щось темне та багатозначне; хоча їх, бідолашних представниць того роду, й вульгаризували. А от у п’єсі вони майже нестерпні. І були би нестерпні вкрай, якби мене не стримував спогад про те, якими вони є у прочитаній Історії. Мене переконують, що мої враження змінилися би, якби я перейнявся духом того періоду з його полюванням відьом і судами над ними. Та це означає: якби я відьом реальними, цілком імовірними в Первинному Світі: іншими словами, якби вони перестали бути Фантазією. Той аргумент потверджує головне. Поступовне зникнення чи занепад – ось яка доля Фантазії, коли нею намагається скористатися драматург, навіть такий, як Шекспір. «Макбет» – це дійсно твір драматурга, котрий повинен був би, принаймні в цьому випадку, написати казку, якби мав уміння чи терпіння для такого мистецтва.

Толкієн викриває ще одне помилкове твердження, яким відлунює переконання Сюзан Зонтаґ, що крайнощі позбавляють життя глибини: те, що фантастичне є діаметрально протилежним до раціонального:

Поделиться в соц. сетях

Share to Facebook
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Pages: 1 2 3 4

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>