Дж. Р. Р. Толкієн: чому неможливо писати «для дітей»

З думками про те, як і навіщо ми читаємо, та що читання робить із нами, ми вирішили перекласти нотатки одного з найпроникливіших міркувань про фантастичне, уяву та казки – лекції-есе Дж. Р. Р. Толкієна «Про чарівні історії».

_______

    Творча уява, саме тому, що вона намагається створювати щось нове, здатна вивільнити думки, як птахів із кліток.

«Я не думаю, що написав хоч одну дитячу книжку», – сказав в одному з інтерв’ю великий Моріс Сендак. «Я не пишу для дітей. Я просто пишу, а тоді хтось каже: «Це ж для дітей!»». Це відчуття, думка, що називання певного типу книжок «дитячою» літературою – цілком довільне рішення, яке приймають винятково дорослі, пізніше висловив Ніл Ґейман, але сама ідея – геть не нова.

8 березня 1939 року Дж. Р. Р. Толкієн, один із найвизначніших авторів фентезі всіх часів, прочитав лекцію на тему «Чарівні історії», яку згодом видав як есе, назване «Про чарівні історії» у збірці «Сказання з Небезпечного королівства». Осердям його аргументації, що поринає углиб сутності фантастичного і культурологічної ролі чарівних казок, є те саме переконання, що писати «для дітей» неможливо.

Толкієн починає спочатку, даючи визначення чарівній історії: 

…«чарівна історія» – це історія, в якій ідеться про Чарокрай, використовується Чарокрай, хай би яким було призначення самої чарівної історії: сатира, пригода, мораль, фантазія. Чарокрай можна, напевно, найточніше назвати Магією, – але то магія особливого настрою, а також і влади, дуже далекої від вульгарних засобів працьовитого спритного мага. Проте є одна proviso: якщо казка сатирична, то все одно єдине, що неприпустимо брати на глум, – це магія. Її в історіях такого штибу слід сприймати серйозно, не висміювати і не руйнувати тлумаченнями.

Тоді Толкієн досліджує зв’язок між чарівною історією і мовою, спростовуючи твердження Макса Мюллера (Max Müller), що міфологія – це «хвороба мови»:

Page 1 of 4 | Next page