«Фіолетові діти»: бестселлер чи щось значно більше?

 Рецензії від Книголюба 

Роман Маріанни Малиної „Фіолетові діти”, дипломант конкурсу „Коронація слова” 2008 року, вже добре відомий українському читачеві та навіть став одним із бестселерів за підсумками року 2009. Однак бестселер у широкому розумінні слова – це переважно чтиво на кілька днів, кишенькова забавка для метро. Чи так це для твору Маріанни Малиної? Думаю, що ні.

Безперечно, „Фіолетові діти” – книжка на часі для української літератури. По-перше, тому що авторка звертається до загальновідомої теми дітей індиго, про яку зараз пишуть та говорять буквально всі. По-друге, жанр містичного детективу, як назвала роман сама письменниця, відносно новий для української літератури, а отже цікавий для читачів. Елементи трилеру та звернення до теми надможливостей можуть видати роман за такий, що призначений для молодої аудиторії, спраглої динамізму та пригод. Однак психологізм та намагання осмислити серйозні проблеми суспільства однозначно вказують, що „Фіолетові діти” – це значно більше, ніж просто роман з цікавим сюжетом.

Сюжет роману доволі звичний для детективу. Маємо загадкову смерть, щоденник загиблої, що ставить більше запитань, ніж дає відповідей, та людина, яка проводить власне розслідування. Однак уже з перших сторінок, коли розвиток сюжету переривається ліричними відступами, що розкривають внутрішній світ Дарини, її бачення реальності та ставлення до того незримого, що відбувається навколо та в ній самій, зрозуміло, що психологічна складова тут превалює над подієвою. Паралельно звичному сюжету – зустрічам, розмовам, поїздкам головної героїні – розгортається сюжет внутрішній, психологічний. Дарина намагається зрозуміти себе, осмислити своє місце у світі, з’ясувати, що ж то за безодня, яка так її жахає, і чому їй все згадується момент з дитинства, коли на якусь мить все здавалося правильним, а потім світ знову став звично-викривленим. Якщо простежити цей психологічний сюжет до його логічного завершення, то висновок напрошується сам по собі: безодня у нас самих, і поки ми її не спізнаємо, поки не повернемося у „точку нуль”, доти не знатимемо себе справжніх.

Page 1 of 4 | Next page