КРАХ ІЛЮЗІОНІСТА (Сусанна Черненко)
Вони сиділи в старому парку на приземкуватій, давно нефарбованій лавці. Вечоріло. Було ще по-осінньому тепло. Опале кленове листя сухо потріскувало під деревом темно-багряним килимом. Жінка, мружачи очі, дивилась крізь оголілі крони кудись увись. Її красива голівка з коротким коричневим волоссям гордо трималась над високим коміром сріблястого плаща. Руки спокійно лежали на колінах. Від чуттєвого аскетизму пози та виразу обличчя йшла впевненість у собі, що властива жінкам добрим та розумним. З чоловіком, що сидів поряд, її розділяли дві сумки – маленька з сірої оленячої замші і великий чорний квадрат. Обоє, здавалося, були цілком поглинуті своїми клопотами.
Зненацька над лавкою пішов густий золотавий сніг.
– А ви, радосте моя, – клацнув запальничкою і закурив чоловік, – так і не навчились приховувати почуття. Чим же я зобов’язаний, що бачу вас на Землі? Однак, добридень, Ліллі-Ганна, – чоловік підхопився й вклонився. – Ви завжди мені любі. Як сніг серед ясного неба.
Сніг перестав сипати, не залишивши по собі ніяких слідів. Легка усмішка торкнулась кутиків жінчиних вуст. Двома пальцями вона взяла за хвостик кленовий лист, що парашутом спустився їй на коліна, й пустотливо підкинула його вгору. Той незграбно гойднувся над головою й упав на асфальт.
– І в цьому жесті ви сама грація, – чоловік постукав милицями, імітуючи аплодисменти. Глибоко затягнувшись тютюновим димом, він продовжив: – Гаразд, Ліллі-Ганна, буду відвертим. У мене просто не було бажання бачитися з вами. Самі можете оцінити – я не в формі. Криза жанру… – й зробивши ще одну затяжку, кинув недопалок в урну.
– Справа у мене до вас, Холтоффе, – повернулась жінка до чоловіка й пильно глянула йому в очі.
Їй важко було бачити Холтоффа таким, але вона зрозуміла: це не чергова витівка знаменитого мага-ілюзіоніста Синьої Зірки. Невже цей неоковирний пластиліновий зліпок і справді був Холтоффом? На облисілому сплющеному черепі, де колись палали вогнем енергії сині очі, тепер лиш жевріли сіро-жовті провалини зіниць. Під шкіряною курткою немов рипіли стерті суглоби, а ногам допомагали залізні милиці. Залишався хіба голос – оксамитовий баритон, що вмів змією заповзати в душу.
– Чому замовкли, радосте моя? Які у вас з калікою можуть бути справи? – скреготнув смішок ілюзіоніста. – Ну-мо! Ол-ля! – вигукнув він й розвів пальці правиці. На долоні стояв маленький олов’яний солдатик. – Зараз ви побачите приголомшливий трюк генія Холтоффа! – Тут його ліва рука блискавкою стрельнула над фігуркою й відтяла солдатику голову. – Як вам це з позицій гуманізму?
– Ви – блазень! – незворушно відказала Ліллі-Ганна.
Page 1 of 2 | Next page