Непозитивні світи і відвертий ейджизм Джонатана Страуда
Сталося як завжди зі мною: напавши на хорошого автора, я не заспокоююся, доки не прочитаю усе, наявне у плюс-мінус вільному доступі, від гарно виданих книжок, до найаматорськіших перекладів на найпіратськіших ресурсах.
Отже, досяжний для мене Страуд прочитаний весь.
З чого ж почнемо? Мабуть, з невеличкого лікнепа. Страудові принесла популярність «Трилогія Бартимеуса», історія юного амбітного чарівника, стародавнього блазнюватого джина і нарваної тінейджерки з суспільних низів, які… е… ну, як завжди — рятують увесь світ.
Правду сказати, перший том, тобто «Амулет Самарканда», я засвоювала через «не можу». Дуже багато снобських понтів, переускладнена, але при цьому досить поверхнева демонологія, персонажі різних ступенів цинізму й несимпатичності, з головними героями включно. Але щось мене таки вчепило, не дало зупинитися на першому томі. І я не пошкодувала.
В «Оці голема», особливо з появою Кітті, проявився той Страуд, якого я щиро заповажала, а згодом полюбила.
Власне, на цьому моє бажання говорити про «Трилогію Бартимеуса» закінчується. Вона жорстка, холодна, пригодницька, лишає по собі сум і багато корисних думок. Її варто прочитати. А моє справжнє захоплення Страудом почалося з «Локвуда і компанії».
Це серія, що, на сьогодні, здається, складається з п’яти книжок. У запрошенні на презентацію першого тому «Сходів, що кричать», А-ба-ба-га-ла-ма-гівські промоутери кваліфікують її, як фентезі. Я б не погодилася. На мене — це чистісінький хорор. Добре, не чистісінький. Чистісінького я б не читала, бо не люблю.
Та нє! Ну хорор же, як не крути! Привиди, розкопані могили, заховані кістяки, залізні ланцюги і срібні амулети — весь тобі антуражик. Як же ж я цього всього не люблю! Брррр! Але я люблю, мене просто змусили полюбити, занехаяний будинок на Портленд-Роу. Я люблю трьох підлітків, яких авторський задум і умови заданої реальності змусили зарано подорослішати. Їхня робота — щоденний, тобто щонічний, смертельтий ризик. Їхня традиція — зустрічати чаєм і тортиком дорослих клієнтів, що приходять винаймати їх для того самого щонічного смертельного ризику.
Світ, у якому духи померлих повертаються по живих, світ у якому дорослі беззахисніші за дітей, бо втрачають здатність бачити привидів, отже захищатися чи втікати від них, світ цей майже цілком виключає звичні дитячі радощі й прикрощі: школу, байдикування, дрібну хуліганку і бурхливі мрії. Цей світ дав дітям до рук посріблені рапіри і вигнав на нічні вулиці, на цвинтарі та в покинуті будинки, аби вони знешкоджували потойбічне.
Page 1 of 2 | Next page