Тонненгайм виразно зміряв ученого з ніг до голови, усім своїм виглядом показуючи, що змушений був щойно вислухати несусвітенну дурницю.
– Гадаєте наші дикі предки змогли б такий апарат створити? – благодушно кинув Тонненгайм ученому.
– Розумієте, – узявся щось пояснювати простодушний жрець науки, – існує припущення, що до нас на планеті вже були доволі розвинуті цивілізації, здатні створити такий апарат…
– Мене припущення не цікавлять, – холодно відрубав Тонненгайм. – Займіться краще роботою, а не переповіданням усіляких дурниць.
Учений замовк на півслові і став як укопаний. Тонненгайм немов забув про його існування, ще раз уважно оглянув знахідку, розвернувся і пішов геть, маючи надію досвяткувати прихід нового року у товаристві захмелілих партнерів по бізнесу.
З того часу минув місяць.
Тонненгайм чи не щодня цікавився тим, як посуваються справи у науковому секторі. Іноді він з’являвся тут особисто і підганяв учених, картаючи за недбальство і ледарство. Принаймні, йому здавалося, що всі люди на світі – шахраї, ледарі і мерзотники.
А одного дня терпець у Тонненгайма увірвався.
– Покличте до мене головного радника з наукових питань, – наказав він секретареві. – Я чекаю його за десять хвилин.
Радник не забарився, бо надто добре знав шефів характер, крутий і не в міру запальний.
– Доповідайте, – непривітно буркнув Тонненгайм, не відповівши на привітання.
– Наші вчені працюють по двадцять чотири години на добу…
– Мене не цікавить процес, мене цікавить результат, пане Шолперт, – нетерпляче перебив ученого президент корпорації. – Ви вже розібралися, як та штука вмикається?
– Це було найпростіше, – сказав професор Шолперт, але Тонненгайм відчув, що той чогось не договорює.
– То в чому тоді річ? Га?! Чорт вас усіх забирай!..
– Якщо ви не вислухаєте мене спокійно, то я не зможу всього пояснити, – вперто стиснувши губи, мовив професор Шолперт.
Тонненгайм належав до тих людей, котрі чинили тиск доти, доки це їм дозволяли. Наштовхнувшись на стіну впертості, він, зазвичай, відступав, уважаючи це мудрим рішенням – що, зрештою, не раз доводилося реаліями життя.
– Гаразд, професоре, ми нікуди не поспішаємо.
Тонненгайм звичним зусиллям виліпив лицьовими м’язами на обличчі добродушну усмішку і приготувався терпляче вислухати вченого.
Професор Шолперт чудово розумів, що тримати на обличчі подобу добродушного усміху шефові довгий час доволі непросто, а тому, зловтішаючись в душі, вирішив говорити якомога довше. Врешті-решт, він пояснив нетерплячому президентові корпорації суть усього, що відбувалося в лабораторіях наукового сектора останнім часом.
Як показали дослідження, знайдений у аравійських пісках комп’ютер переважав людський мозок за всіма параметрами чи не у тисячу разів. Це відкриття було настільки несподіваним, що працівники сектора кілька днів просто не знали, з якого боку братися за подальші дослідження. Зрозуміло, професор Шолперт про це Тонненгаймові не сказав.
– Пам’ятаєте форму того дива? Зокрема відросток з кулястим потовщенням? Нам вдалося з’ясувати, що то синтезатор.
– Тобто? – не зрозумів Тонненгайм. – Він ще й може щось творити? І яка сировина йому потрібна?
– Ми припускаємо, що ніякої…
– Що за дурниці! Не морочіть мені голови! – спалахнув Тонненгайм. – Якщо не знаєте, то так і скажіть!
– Це не дурниці. Синтезатор може якимось чином витворювати атоми і молекули речовини, трансформуючи енергію.
– Мене деталі не цікавлять, – раптово остиг Тонненгайм. – Коли випробування?
– Ми планували на завтра.
– Гаразд, – заспокоївся президент. – О котрій це буде?
– О десятій.
Незважаючи на оптимізм, вселений у Тонненгаймову душу професором Шолпертом, спав він дуже неспокійно. Уві сні бачив, як диво-комп’ютер відмовляється працювати на нього. Прокинувшись о другій ночі, зворохоблений президент увімкнув морфеокоректор, але й це мало чим допомогло: нав’язливий страх невдачі проривався і крізь завісу приємних сновидінь.
До десятої президент уже стояв перед броньованим склом випробувального стенда і від нетерплячки курив одну за одною дорогущі натуральні сигари.
Професор Шолперт з’явився рівно о десятій, щоб коментувати усе, що буде відбуватися за склом.
– Асистенти вже під’єднали комп’ютер до живлення і ввели програму. Зараз він синтезуватиме рослини.
– Сподіваюсь, це будуть виняткові рослини, – насупився Тонненгайм. – Не забувайте про високу урожайність і енергетичну цінність.
– На жаль, пане Тонненгайм, не все так просто, як може здатися на перший погляд…
– Що там іще? – нетерпляче відмахнувся президент.
– Машина синтезує оптимальний варіант тієї чи іншої рослини, в якому поєднуватиметься ідеальна пристосованість до умов існування, ідеальний баланс вітамінів та мікроелементів, максимально можлива вписаність, якщо можна так сказати, у біосферу нашої планети…
Я что-то не совсем понял: выращивают клонов (после экспериментов с геномом) и заменяю живых? Умерших? Неугодных? … Непонятно кого и зачем. И непонятно почему этот Тоненг-йм вдруг умер. Или я чего-то пропустил?