Автор: Володимир Арєнєв
Колись фензин «Світ фентезі» опублікував дуже показовий демотиватор: «Як розрізняють жанри фантастики український видавець та любитель фантастики». Любитель перераховував близько десятка основних жанрів. Видавець натомість розділяв усі тексти на фантастику і не фантастику.
За цим жартом стоїть цілком зрозуміла ситуація: людина, що не в темі, здатна хіба що розгубитися, побачивши перелік усіх цих кіберпанків та нових космоопер. А українські видавці переважно й самі у фантастиці не розбираються, і з її цільовою аудиторією працювати не намагаються.
Та ситуація з численними й начебто незбагненними варіаціями лише здається головоломною. Спробуємо розібратись?
Як ми пам’ятаємо, наукова фантастика – дітище Г’юґо Ґернсбека – виросла з так званого «наукового роману». А той, звісно ж, постав не на пустищі: він активно використовував традиції попередників, зокрема, те, що вже існувало в таких жанрах, як антиутопія та історії про загублені світи.
Антиутопія – як і, власне, утопія – виникла радше як жанр філософський. В обох випадках основним для таких творів стає опис вигаданого державного устрою: негативного, тоталітарного в антиутопії й позитивного, ідеального в утопії.
Сам термін «утопія» походить від назви знаменитого твору Томаса Мора «Воістину золота книжечка, настільки ж корисна, наскільки й захоплива про найкращий устрій держави й про новий острів Утопія» (1516 р.). З давньогрецької слово «утопія» можна перекласти як «місце, якого не існує», бо Мор – дотримуючись традицій своїх шанованих попередників – розмістив позірну ідеальну державу у вигаданому місці.
Утопії як спроба створити несуперечливу модель людського суспільства, де всі його члени однаково щасливі, зрештою, здається, вичерпали себе. У царині ймовірного моделювання такі конструкти видаються не дуже життєздатними й правдоподібними, у літературі – не цікавими (адже в основі будь-якого сюжету лежить конфлікт, а утопія апріорі задає правила гри, де конфлікту немає, адже всі всім задоволені).
Мабуть, найбільш промовистою і лаконічною відповіддю на те, чи можлива утопія і чого вона коштує, досі лишається оповідання Урсули ле Гуїн «Ті, що йдуть з Омеласа» (1973). Цей невеличкий твір демонструє нам те, що підсвідомо відчуваєш, коли читаєш більшість з утопій: позірне всеохопне щастя – лише фасад, частина справжньої картинки. Утопія – зовнішня маска, під якою ховається антиутопія.
Скажімо, у ранніх взірцях жанру – у романах «Ми» (1920) Євгенія Замятіна, «1984» (1948) Джорджа Орвелла та у «451°F» (1953) Рея Бредбері – майбутній антиутопічний устрій може видатися не дуже ймовірним (хоча паралелі із реальним життям і реальними загрозами цілком упізнавані).
На фото Джордж Орвелл
Натомість автори антиутопій, що були написані пізніше, приділяють більшу увагу реалістичності зображуваних ними тоталітарних устроїв. З часом виокремилася й підліткова антиутопія – піджанр, для якого притаманний майже завжди обнадійливий фінал: антиутопія в цьому випадку працює ще і як привід поговорити про важливу для підлітка тему усвідомлення відповідальності й суперечки поколінь.
Цікаво, що антиутопія назагал сприймається літературними критиками як серйозна література – тож деякі мейнстрімівські автори не тільки звертаються до цього жанру, але й маркують свої твори як антиутопічні. Для української НФ це один із найбільш популярних напрямків – варто згадати лише «Сонячну машину» (1928) Володимира Винниченка, «Хронос» (2011) Тараса Антиповича, «Кагарлик» (2014) Олега Шинкаренка та ін.
Leave a Reply