ЛИТЕРАТУРНЫЙ ЖУРНАЛ ФАНТАСТИКИ
Get Adobe Flash player

– Можливо, й справді згодиться, – вона пильно поглянула йому в вічі. – Це слушна думка. А я швидко вчуся.

І вийшла нарешті з кабінету, залишивши аромат конвалій, який наразі видавався вже не заспокійливим, а тривожним. Тоді головний зателефонував по внутрішньому до Валентини Михайлівни й, не приховуючи невдоволення, запитав, коли ж нарешті прийдуть майстри, щоб відремонтувати ліфт. Через двадцять хвилин вони з’явилися. Іще хвилин через десять змогли відчинити в несправному ліфті двері та допомогли «ув’язненим» вибратися з нього на шостий поверх. До кінця робочого дня все було полагоджено.

 -

Минуло три місяці. Головний лікар повертався додому досить пізно. Він їхав у ліфті сам, аж раптом той зупинився. Аварійна служба прийняла виклик, і Володимир Денисович терпляче чекав, коли ж його нарешті визволять. Однак минав час, а ніхто не поспішав йому на допомогу. Він поцікавився ще раз, коли ж прийдуть майстри, але йому не відповіли нічого певного, лишень попросили не хвилюватися зайве. І тут він відчув, що тісну кабіну сповнюють пахощі конвалій. Це його збентежило до краю. Запаморочилася голова, важко стало дихати, й сорокасемирічного Володимира Денисовича, завжди такого врівноваженого й витриманого, вперше в житті пойняв невимовний жах. Під ногами була прірва, темрява в кабіні гнітила дедалі дужче, а стіни немов почали стискатися. Він мало не заволав щодуху, так йому було страшно.

Володимир Денисович насилу дочекався ремонтників. Головний лікар нікому не розповів про те, що відчув тоді в кабіні завислого ліфта, бо було ніяково: невже він такий боягуз? Ну, просидів у завислому ліфті понад годину, але ж увечері, певно, не так просто було організувати терміновий ремонт…

Та коли десь за тиждень усе повторилося – й так само почалося з аромату конвалій, – Володимир Денисович засік час, який пробув у ліфті. Година й сорок дві хвилини… Йому здалося, що приблизно стільки ж це тривало й минулого разу. І головному лікареві чомусь прийшов на пам’ять отой день, коли до його кабінету влетіла Марина. Як же її прізвище?.. Прізвища він так і не пригадав. А згодом те ж саме сталося втретє. І знову Володимир Денисович відчував невимовний жах. І знову від пахощів конвалій паморочилася голова й забивало подих. І знову все тривало годину й сорок дві хвилини.

Через певний час головний лікар випадково довідався, що й Валентина Михайлівна вже тричі мала таку саму халепу. Деталі – аж до запаху конвалій – були йому знайомі ну просто до болю!.. Навіть час перебування в ліфті, що зупинився, в них цілковито збігався.

І тоді Володимир Денисович згадав, як Марина сказала на прощання: «А я швидко вчуся…» Відтоді він намагався не користуватися ліфтом. Наважувався на це, тільки якщо їхав не сам, бо в такому разі ліфт не зависав між поверхами. Головний лікар збагнув, що боїться ліфтів. І конвалій – теж…

Та хоч як обминав тепер Володимир Денисович ліфти, однак іще двічі довелося йому сидіти в кабіні рівнісінько годину й сорок дві хвилини. Коли цей час спливав, ліфт, навіть якщо не приходили ремонтники, рушав сам. П’ятого разу головний їхав у кабіні разом із Валентиною Михайлівною… Це було в поліклініці. Отой п’ятий раз виявився останнім. І хоча Володимир Денисович згадав, що того нещасливого дня в ліфті було п’ятеро («жінка з малою дитиною, стареньке подружжя та дівчина» – він ніби знову почув ці слова), головний лікар і досі боїться ліфтів. Хтозна, чого ще за цей час навчилася Марина…

 ©Наталя Гайдамака

Поделиться в соц. сетях

Share to Facebook
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Pages: 1 2

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>