ЛИТЕРАТУРНЫЙ ЖУРНАЛ ФАНТАСТИКИ
Get Adobe Flash player

– …Що високе звання Володаря явно не для простолюддя.

Я бачу, як несхвально кривиться Фабет та хитає головою Жонн, як гнівно примружує очі Ларко, і сам сповнююся гострою неприязню до Зео. Але разом з тим відчуваю, що він таки має рацію, бо Котіліс справді не може подолати в собі відчуття власної неповноцінності щодо людей вищого походження. Ось і зараз, замість того, щоб гідно відповісти Зео, він знічується, опускає голову і тихо відказує:

– На все воля Богів…

– Даремно ви так, пане Зео, – випереджаю я Ларко, який вже готовий різко засудити свого колегу, – за Законом, ви тут усі рівні.

– Не пхай свого носа, куди не слід, Нукі, – зневажливо цідить Зео. – І взагалі, я, здається, не просто пан, а високий пан!

– По-перше, втручатися в такі справи належить до моїх обов’язків, – відказую йому якомога спокійніше, – а по-друге, на час походу я маю право звертатися до претендентів саме так. Але якщо ви все ж бажаєте перейти на світську форму, то, будь ласка, називайте мене паном.

– Замість патякати, Нукі, краще підкинь до багаття дров, – Зео, напевно, зараз гадає, що його тон є просто вбивчим.

– У цьому немає ніякої потреби, пане Зео, – незворушно відповідаю я.

У відблисках вогню добре видно, як обличчя мого супротивника швидко наливається люттю, та коли вибух здається вже неминучим, Ларко несподівано підводиться, голосно прокашлюється і каже:

– Я гадаю, на сьогодні досить. Ходімо спати…

 -

Сонце ще тільки позолотило верхівки найвищих гірських шпилів, а всі мої підопічні вже на ногах. Увечері ніхто не захотів лягати у спеціальній хатині, призначеній для ночівлі претендентів, і ось тепер ранкова прохолода не дала їм додивитись останніх, найсолодших снів. Ну що ж, може, воно й до кращого, адже сьогодні потрібно подолати основну частину шляху до нашої мети. Отож ми нашвидку снідаємо і вирушаємо в дорогу.

Якийсь час нас оточує соковита зелень гірських лук, потім насичені барви починають тьмянішати, втрачати багатство відтінків, нарешті їх змінює лише одна, коричнева, і ми опиняємось у безроздільних володіннях мовчазного каменю. Поки навкруги панує майже суцільний моноліт, я ще почуваюся цілком спокійно, та ось гірський схил стає дедалі пологішим, розрівнюється, вкривається камінням найрізноманітніших форм та розмірів, і в душі зароджується легке напруження. Спершу я вагаюся, чи варто тривожити моїх супутників, але врешті приймаю тверде рішення, зупиняю свою маленьку групу і звертаюся до претендентів із короткою настановою:

– Зараз ми повинні пройти відносно небезпечну ділянку шляху, що веде до Дому Безсмертних. Тут може статися кам’яний обвал. Тому я прошу вас бути пильними та обережними, негайно сповіщати мене про будь-що підозріле, а в разі чого беззаперечно виконувати всі мої накази.

Ми рушаємо далі, і напруження поступово відпускає мене. Та й справді, каменепади бувають тут надзвичайно рідко, і дуже сумнівно, що це може статись за той короткий час, поки ми проходитимемо небезпечний відтинок. До того ж повинна існувати якась зовнішня причина, здатна викликати обвал, а сьогодні немає ні сильного вітру, ні зливи, відсутня і загроза землетрусу, оскільки за людської пам’яті їх тут узагалі ще не бувало… Я так захоплююся цим самозаспокоєнням, що свідомість не відразу реагує на дивний приглушений шурхіт, який зароджується десь угорі, і моє тіло зупиняється одночасно з тривожним вигуком Фабета:

– Нукі, що це?

Мені вже зрозуміло – що, але жорстока витівка природи настільки приголомшує, що на мить я просто-таки кам’янію, заворожений грізними звуками. Однак це триває зовсім недовго, різким рухом я скидаю з себе заціпеніння і холодним чіпким поглядом озираюсь навколо. За півсотні кроків від нас на пласкому боці лежить уже добряче занесена ґрунтом та дрібними уламками породи велика кам’яна брила, за якою можна перечекати не один такий обвал. Довкола застигли кілька менших валунів, проте жоден із них не викликає в мене довіри, й мої очі ковзають далі. Ага, ось унизу під нами є щось, варте уваги: невисокий прямовисний укіс довжиною кроків з десять – усе, що залишилося від колишнього урвища, засипаного протягом тисячоліть ерозійних процесів. Оскільки на пошуки чогось кращого вже не залишається часу, я швидко оцінюю можливості обох укриттів і владним тоном віддаю розпорядження:

Pages: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

2 Responses to Я, ВОЛОДАР… (Олександр Левченко)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>