ЛИТЕРАТУРНЫЙ ЖУРНАЛ ФАНТАСТИКИ
Get Adobe Flash player

Поглинутий такими роздумами, я повністю довірився власному тілу, яке майже без втручання свідомості безпомилково знаходить вірний шлях. Однак врешті щось змушує мене повернутися до дійсності, і я, осмислено озирнувшись довкола, бачу, що ми наближаємося до вузької ущелини, дном якої має пролягти невеличка ділянка нашого маршруту. У всіх своїх приготуваннях до Походу я ніколи не приділяв цьому місцю особливої уваги, однак трагічні події минулого дня викликають зрозумілу настороженість. І я зупиняю претендентів неподалік від входу, дістаю з чохла невеличкого самостріла, заряджаю його тонким металевим жалом і починаю видиратись на скелясту стіну.

Якщо там, зверху, хтось ховається, то він, звичайно, має велику перевагу наді мною, і це змушує триматися насторожі й бути готовим до всього. І недаремно. Ледве я досягаю більш пологого місця, як з-за гранітної брили до моїх вух доноситься легенький шурхіт. Я блискавично падаю на лівий бік, і молодий таорієць, який зненацька виростає за десять кроків від мене, посилає стрілу мимо цілі. Почуття чогось непоправного захльостує душу, коли, ще не підвівшись як слід, я помічаю на протилежній стіні ущелини іншого стрільця, але встигаю лише пронизливо закричати: «Стережись!!!». Таорієць, звичайно, не піддається на мої простодушні хитрощі, і Фабет з довгою стрілою в горлі повільно осідає на землю. Сам убивця тої ж миті отримує в серце смерть із мого самостріла і падає головою в каміння, але ніщо, ніщо вже не зможе повернути життя, яке він забрав!

Перший таорієць налякано ховається за брилою і заходиться диким закличним вереском, а я кидаюсь униз, на ходу гукаючи розгубленим претендентам: «За виступ ховайтеся, за виступ!!!». Котіліс останнім застрибує за рятівний бар’єр – і саме вчасно, бо над головами вже свистять знамениті таорійські стріли. Тепер незначною перевагою володіємо ми, і в цьому швидко переконуються найгарячіші нападницькі голови, які занадто самовпевнено кидаються до мертвого Фабета і для яких усвідомлення власної помилки після влучного залпу перенських самострілів стає останнім у житті. Проте загалом наше становище не викликає жодних ілюзій щодо легкого порятунку, а якщо найближчим часом ми не зможемо чого-небудь придумати, то воно взагалі стане практично безнадійним.

На щастя, легкий вітерець дме в бік таорійців, і це породжує певні надії на те, що ворога вдасться ошукати. Ось тільки питання, куди нам рухатися, щоб уникнути нерівної сутички? Я скликаю невелику військову нараду, і ми швидко доходимо спільної думки, що треба спробувати прослизнути вбік, оскільки відступ назад криє в собі найбільшу небезпеку переслідування та сумного для нас фіналу.

Отже, притулившись лобом до скелі, я коротко прохаю у Богів підтримки і, заздалегідь подякувавши їм, берусь до справи. Невеличкий брусок речовини, густий чорний дим від якої непогано служить для подачі сигналів, не становить аніякої небезпеки для здоров’я, однак усі ми розраховуємо на те, що наші супротивники не будуть переконуватись у цьому за допомогою власних носів. І справді, сумний досвід останнього покоління бунтівників, котрі віднедавна стикаються з новим досягненням перенської військової думки, відіграє свою роль, і ледве перші, ще зовсім рідкі клуби диму починають підніматися вгору від кинутого мною бруска, як у стані таорійців чуються панічні вигуки: «Чорна смерть, чорна смерть!!!», – і відчайдушні нападники кидаються врозтіч, немов перелякані курчата. Скориставшись цим, ми вискакуємо з-за свого укриття і, повернувши ліворуч від ущелини, щодуху біжимо вниз по схилу. Потім повертаємо вправо, деремося поміж масивними виступами твердої породи, проминаємо невеличкий природний тунель і тільки тут дозволяємо собі трохи зменшити швидкість. Після страшного нервового напруження настає неминуча розслабленість, і я не опираюсь їй, оскільки вважаю, що безпосередня небезпека вже минула. Звідки ж мені знати, що Доля готує нам ще один жорстокий урок?

Я огинаю черговий скелястий виступ – і зненацька опиняюся віч-на-віч із високим кремезним таорійцем. Для нього ця зустріч також несподівана, однак його меч уже хижо виблискує в руці, тоді як мій сумирно спочиває в піхвах. І тому мені нічого не зостається, як кинутися вперед голіруч і спробувати схопити суперника за праве зап’ястя. Однак таорієць зовсім не новачок у подібних справах, про що свідчить різкий біль у моєму лівому боці. Він змушує тіло інстинктивно відсахнутися, і я, перечепившись ногою за камінь, падаю горілиць, встигнувши тільки вигукнути коротке «А-а!».

Поделиться в соц. сетях

Share to Facebook
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Pages: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

2 Responses to Я, ВОЛОДАР… (Олександр Левченко)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>