Я, ВОЛОДАР… (Олександр Левченко)
Поглинутий такими роздумами, я повністю довірився власному тілу, яке майже без втручання свідомості безпомилково знаходить вірний шлях. Однак врешті щось змушує мене повернутися до дійсності, і я, осмислено озирнувшись довкола, бачу, що ми наближаємося до вузької ущелини, дном якої має пролягти невеличка ділянка нашого маршруту. У всіх своїх приготуваннях до Походу я ніколи не приділяв цьому місцю особливої уваги, однак трагічні події минулого дня викликають зрозумілу настороженість. І я зупиняю претендентів неподалік від входу, дістаю з чохла невеличкого самостріла, заряджаю його тонким металевим жалом і починаю видиратись на скелясту стіну.
Якщо там, зверху, хтось ховається, то він, звичайно, має велику перевагу наді мною, і це змушує триматися насторожі й бути готовим до всього. І недаремно. Ледве я досягаю більш пологого місця, як з-за гранітної брили до моїх вух доноситься легенький шурхіт. Я блискавично падаю на лівий бік, і молодий таорієць, який зненацька виростає за десять кроків від мене, посилає стрілу мимо цілі. Почуття чогось непоправного захльостує душу, коли, ще не підвівшись як слід, я помічаю на протилежній стіні ущелини іншого стрільця, але встигаю лише пронизливо закричати: «Стережись!!!». Таорієць, звичайно, не піддається на мої простодушні хитрощі, і Фабет з довгою стрілою в горлі повільно осідає на землю. Сам убивця тої ж миті отримує в серце смерть із мого самостріла і падає головою в каміння, але ніщо, ніщо вже не зможе повернути життя, яке він забрав!
Перший таорієць налякано ховається за брилою і заходиться диким закличним вереском, а я кидаюсь униз, на ходу гукаючи розгубленим претендентам: «За виступ ховайтеся, за виступ!!!». Котіліс останнім застрибує за рятівний бар’єр – і саме вчасно, бо над головами вже свистять знамениті таорійські стріли. Тепер незначною перевагою володіємо ми, і в цьому швидко переконуються найгарячіші нападницькі голови, які занадто самовпевнено кидаються до мертвого Фабета і для яких усвідомлення власної помилки після влучного залпу перенських самострілів стає останнім у житті. Проте загалом наше становище не викликає жодних ілюзій щодо легкого порятунку, а якщо найближчим часом ми не зможемо чого-небудь придумати, то воно взагалі стане практично безнадійним.
На щастя, легкий вітерець дме в бік таорійців, і це породжує певні надії на те, що ворога вдасться ошукати. Ось тільки питання, куди нам рухатися, щоб уникнути нерівної сутички? Я скликаю невелику військову нараду, і ми швидко доходимо спільної думки, що треба спробувати прослизнути вбік, оскільки відступ назад криє в собі найбільшу небезпеку переслідування та сумного для нас фіналу.
Page 1 of 2 | Next page