ЛИТЕРАТУРНЫЙ ЖУРНАЛ ФАНТАСТИКИ
Get Adobe Flash player

Це мимовільне нагадування про небезпеку, а також те, що ми досягаємо карнизу, знову змушує всю увагу зосередити на дорозі. Кам’яна стежка під ногами досить широка, в середньому не менше двох-трьох кроків, однак зліва вона закінчується прямовисним запаморочливим урвищем, і тому я, зупинивши своїх супутників, закликаю їх бути максимально пильними й обережними. Претенденти слухають мене із розумінням, і ми рушаємо далі: попереду – я, слідом – Ларко, в ар’єргарді – Зео.

Майже наприкінці цього відтинку шляху переді мною з’являється справді небезпечне місце: десь із десяток кроків карниз іде з помітним нахилом, а в самому низу звужується і трохи завертає праворуч. Однак я нічого не кажу своїм супутникам, лише застережливо піднімаю руку, й не тільки тому, що вважаю слова зайвими. Просто на відстані польоту стріли від нас, круто обігнувши скелю, карниз закінчується плавним переходом у схил, і всі мої думки зараз – за поворотом.

Проте наступний акт нашої трагедії відбувається зовсім не там. Ледве я проминаю звуження, як за спиною чується незрозумілий шум, потім приглушений зойк, і серце моє враз обривається від протяжного крику:

– Зе-е-о-о-о!!!

Рвучко обернувшись назад, я ще встигаю побачити Ларко, який, розпластавши руки, летить у безодню. Витримка зраджує мені, і я імпульсивно кидаюсь на допомогу, хоча й усвідомлюю, що все це вже надто пізно. І тут же посковзнувшись, незграбно падаю на самісінькому краєчку карнизу і, ледве встигнувши вхопитися за кам’яний виступ, повисаю над прірвою.

Звичайно, фізичної підготовки Провідника цілком достатньо, щоб вибратись нагору самотужки, однак смерть Ларко настільки приголомшує мене, що сили в руках вистачає тільки на те, щоби триматися. Поки мої ноги безуспішно намагаються знайти хоча б якусь опору, Зео стоїть нерухомо, опершись спиною на скелю, і мовчки спостерігає за мною. Нарешті я зводжу на нього прохальний погляд, і тоді він повільно промовляє:

– Нукі… я не винен… то був нещасний випадок… я просто посковзнувся… нещасний випадок…

Однак щось у його обличчі та голосі безпомилково підказує мені, що все це не так, що справжня причина зовсім інша – жахлива, жорстока та аморальна! І я кричу самими очима: «Вбивця, вбивця!!!», хоч не можу видушити ні звуку з заціпленого рота. Зео ще деякий час дивиться на мене, потім опускається на коліна і подає руку, не дотягнувши її, однак, на якусь чверть долоні до моєї. Подумки я проклинаю себе за малодушність, але щось сильніше за власну гідність змушує миттю скористатися з наданої можливості. Я видряпуюся на кам’яну доріжку і довго мовчки лежу на ній, не в змозі підвести погляд на вбивцю Ларко та свого благодійника.

Усе, що відбувається далі, проходить для мене наче в якомусь напівсні. Ми без особливих пригод дістаємось до невеличкої печери, що має відому всім назву Дому Безсмертних, я механічно проголошую необхідні урочисті слова, Зео притуляє голову до абсолютно гладкої чорної стіни, щось яскраво спалахує, – і на лобі єдиного вцілілого претендента незбагненним чином з’являється дивовижна Печать Богів.

– Підійди до мене, Нукі, тобі випала велика честь першим привітати свого Володаря! – карбуючи слова, промовляє Зео, і в добре знайомому голосі чуються зовсім нові нотки. Я припадаю до ніг його Величності й непомітно дістаю з піхов старовинний кинджал своїх предків. Потім повільно підводжусь, і коли мої очі приймають на себе поблажливо-холодний погляд Володаря, різким рухом всаджую блискуче лезо йому в серце.

Зео ніяк не може збагнути, що з ним сталося, і, схопивши мене за плечі, марно намагається вдихнути неслухняними грудьми повітря, якого йому раптом забракло. В останню мить розуміння таки приходить до нього і змінює щось у виразі його обличчя, однак передсмертна плівка вже затягнула очі, й тіло найнедовговічнішого Володаря Перену глухо падає на кам’яну підлогу Дому Безсмертних.

Кинджал залишається у мене в руках. Якусь хвилю я тупо дивлюсь на нього, потім прикладаю вістрям до лівої частини грудей і рвучко натискаю на руків’я…

 -

Мої очі повільно розплющуються, і я з якоюсь дитячою насолодою розглядаю неймовірно білу поверхню, що стелиться наді мною. Потім переводжу погляд далі і бачу все такі ж білосніжні стіни, шафки, столик зі стільцями і – людину в одежі того ж кольору і з тільки ледь темнішим волоссям. Безсмертний!!!

Поделиться в соц. сетях

Share to Facebook
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Pages: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

2 Responses to Я, ВОЛОДАР… (Олександр Левченко)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>